УЗБІ́Ч, присл. Збоку, осторонь. Павло підвівся, тихо
став узбіч, — мовчить, ладнає ремені наспинні (Микола Бажан,
Політ крізь бурю, 1964, 26);
// у знач. прийм. Біля, коло. Хижі
кібці, що сиділи по узбіччю, аж доки не наближалися
до них коні, лінькувато перелітали далі і знову сідали
узбіч дороги (Петро Панч, На калиновім мості, 1965, 50).
Словник української мови: в 11 томах. — Том 10, 1979. — Стор. 404.