У́ЖЕ (ВЖЕ).
1. присл. Указує на остаточне
здійснення чи настання дії, явища, ознаки, стану. Уже і сонечко
зійшло, Уже й зайшло, смеркати стало (Тарас Шевченко, II,
1963, 116); Уже шістнадцятий годок минає Олесі, вже й
свати почали в хату навертатись (Марко Вовчок, I, 1955,
21); Уже сьогодні їх заручають, А через тиждень і
повінчають... (Леся Українка, I, 1951, 322); Тепер Іван був уже
легінь, стрункий і міцний, як смерічка (Михайло Коцюбинський, II,
1955, 313); Троянівка ще спала, хоч по деяких хатах уже
світилося (Григорій Тютюнник, Вир, 1964, 8); Сад стояв уже під
сонцем, як рожевий дим, Вже на вітах стало тісно гронам
восковим (Іван Вирган, В розповні літа, 1959, 37); У битві
кривавій все тоне, хитається проклята мла... То Армія
наша Червона у наступ уже перейшла (Володимир Сосюра, II, 1958,
461); Глухо, вже по-осінньому гули дерева (Олесь Гончар,
III, 1959, 191); В Обухівку Давид прийшов зарані.. Село
вже жило. Дружно курились димарі хат, рипіли
журавлі біля криниць (Андрій Головко, II, 1957, 182);
// розм.
Уживається у функції стверджувального речення.
Прийшлось Івасеві жмуритись. Не вспів він очі закрити,
як Грицько крикнув: «Уже!» (Панас Мирний, IV, 1955, 8);
// Указує на певну зміну якоїсь дії, ознаки або
предмета, місця, часу і т. ін. — А що, Хмелинонько, уже
не жаль кілочка? Недавнечко у тебе красувавсь, Тепер
прилипла до дубочка?.. (Леонід Глібов. Вибр., 1951, 144);
— Що ти там думаєш? — зовсім уже розсердився козак
(Олександр Довженко, I, 1958, 236); — Не заблудилися в степу,
товаришу старшина? — уже привітніше запитував їздовий,
що ніс варту (Олесь Гончар, III, 1959, 193); Ти пішов
лейтенантом, де тане далечінь у холодних огнях. Може, в
чині уже капітана ти проходиш грозовий свій шлях (Володимир Сосюра,
II, 1958, 446); Улас поїхав додому. Уже дома він
одержав кілька листів від товаришів (Григорій Тютюнник, Вир, 1964, 63);
Уже потім призналася [Зінька], що сама боялася дуже
і вартувала надворі весь день (Андрій Головко, II, 1957, 180).
2. присл. Уживається для підкреслення тривалості
відрізка часу, названого в реченні. [Палажка:]
А давно ти з дому? [Химка:] От уже третій рік
на покрову кінчиться (Панас Мирний, V, 1955, 220); Соломії
докучав голод. Уже другу добу вона нічого не їла
(Михайло Коцюбинський, I, 1955, 363); Ліг велет, — думав, на часок, та й
спить уже століття (Леся Українка, I, 1951, 459);
// З
дієсловами наказового способу вживається при вираженні
нетерпіння, незадоволення і т. ін., що стосується
висловленого в реченні. — Та пий уже! — крикнула
Горпина (Панас Мирний, I, 1954, 240); Потім згадаються зоряні
літні ночі та буйні жита... аж поки прийде нечутно
біла сестра з тонким профілем і покладе руки на гаряче
чоло. — Спіть уже! (Андрій Головко, II, 1957, 167).
3. підсил. част. Уживається для підкреслення,
підсилення названої дії або ознаки, обставини і т. ін.
Брюховецький сам не знав, чого злякавсь; так уже
грішна душа його тривожилась (Пантелеймон Куліш, Вибр., 1969,
185); — Ну, вже й морози! Ще таких цю зиму й не
було... (Панас Мирний, I, 1949, 162); Тепер тільки дещо про
турецьку кріпость скажу.. От уже страшна будова,
нехай їй цур! (Леся Українка, V, 1956, 11); — Воля? Може,
й буде коли, тільки нам її не видать. Може, ти ще й
побачиш, а вже мені то не доведеться (Гнат Хоткевич, I, 1966,
95);
// Уживається для підкреслення кількості чого-небудь.
Роман уже не раз і не два виходив в той зелений
закуток огороду і наглядав з-за тину: він знав, коли
молоденька Соломія виходить до криниці по воду
(Нечуй-Левицький, VI, 1966, 303); Василь протанцював уже три
вулички (Олександр Довженко, I, 1958, 89).
А що вже — а скільки. — А що вже мати наплакалась
та набралась лиха, то, мабуть, нікому не доводилось
так бідувать (Нечуй-Левицький, II, 1956, 258); Куди вже йому
(їм і т. ін.); Де вже (йому, їм і т. ін.) — хто-небудь
нездатний, неспроможний на щось або до чогось. Прокіп
блідий, аж зчорнілий, од вітру валиться.. Куди вже
йому женитися (Михайло Коцюбинський, II, 1955, 29); — Де вже тобі
молотити? Спершу од'їстися треба, оклигати (Спиридон Добровольський,
Очаківський розмир, 1965, 184); На що вже — навіть. На що
вже горобці — і ті попритихали І прислухаться стали
(Леонід Глібов, Вибр., 1951, 105); Та вже ж; Уже ж — звичайно,
справді. — Та вже ж важко за нелюбого йти! (Марко Вовчок,
I, 1955, 228); — А Явдоху хто з світа звів? — питає
гостро Чіпка.. — То це я, сину?.. — Уже ж не я...
(Панас Мирний, I, 1949, 410); — То Василько живий? — скрикнули
разом Яким і Олена. — Та вже ж живий... (Михайло Коцюбинський,
I, 1955, 84); Та й уже — і все, і кінець. — Що там!
Постріляти [людей] та й вже (Михайло Коцюбинський, II, 1955, 98);
— Не відаю, як з кіньми... — Займемо, та й уже!
(Павло Загребельний, Диво, 1968, 150); Чи вже ж — невже. — За що
ми будемо платить такі скажені гроші? Чи вже ж за
ті лисі гори! (Нечуй-Левицький, II, 1956, 260).