в означеннях
Тлумачення, значення слова «узивати»:

УЗИВАТИ (ВЗИВАТИ), аю, аєш, недок., УЗВАТИ, узву, узвеш, док., розм.

1. перех. Іменувати кого-, що-небудь; називати, звати. — Як же тебе узивать, рибонько? (Ганна Барвінок, Опов.., 1902, 76); Жила удова з дітьми у хатці, — навіть би й хаткою узивати не годилося — хижкою (Марко Вовчок, I, 1955, 288); — А не будеш же мене більш узивати Барабашем? — питає Черевань (Пантелеймон Куліш, Вибр., 1969, 177); Море Нептуном ми інколи всі узиваєм Або пашню іменуєм Церерою; Вакха найменням Справжнє наймення вино раз у раз заступати волієм (Микола Зеров, Вибр., 1966, 177); За молодечих літ на сеймах чи при жбанку Мечем він [Гервазій] ворога як на капусту сік, — І сам Рубакою себе взивать навик (Адам Міцкевич, П. Тадеуш, перекл. Рильського, 1949, 66); — Хіба на них [дітей] розсердишся? І бабунею взивають, і лащаться... (Андрій Головко, I, 1957, 248).

2. перех. Характеризуючи певними словами, виявляти своє ставлення до кого-, чого-небудь, давати свого оцінку комусь, чомусь. — Став бурмистер їх [козаків] докоряти, злодіяками, розбишаками взивати (Пантелеймон Куліш, Вибр., 1969, 176); Леся сама не раз чула, як Федоська взивала чоловіка неподобними словами (Микола Олійник, Леся, 1960, 82); Пани своїм злословієм не облишали Сковороду навіть і після його смерті: вони пускали в пам'ять його всілякі ядовиті стріли, узиваючи його невживчивим і гордим (Павло Тичина, III, 1957, 215); Він [дід Кияшко] категорично відмовлявся від передач. Його в камері.. взивали божевільним, непоправним дурнем (Юрій Збанацький, Єдина, 1959, 119); Хазяїн не долічивсь свого ліку і зняв бучу: узвав [наймита] і злодієм, й пройдисвітом, і голотою (Марко Вовчок, I, 1955, 311).

3. перех., діал. Кликати, закликати. Узивають її в хату, питаю: — Чи підеш, чи ні? (Словник Грінченка).

4. неперех., заст. Просити, молити, благати, звертаючись до кого-, чого-небудь за допомогою, порадою, розрадою і т. ін. Увішедши [увійшовши] Наум у церкву, так і пав перед образами та.. знай узивав: — Господи милосердний! (Квітка-Основ'яненко, II, 1956, 88); І тільки дяк, старий гуцульський дяк, взивав до небес, випрошуючи помилування й благостині для угасшого заступника народного (Гнат Хоткевич, Довбуш, 1965, 415); — Довбуше! — взиває мати. — Дай-но сили одиноким, Дай-но блиску в нашу хату! (Андрій Малишко, II, 1956, 234).

Словник української мови: в 11 томах. — Том 10, . — Стор. 407.

Коментарі (0)