Словник української мови

ВА́РТО, ВАРТ, присудк. сл., з інфін. Уживається у значенні слід, треба. Самому чудно. А де ж дітись? Що діяти і що почать? Людей і долю проклинать Не варт, їй-богу (Тарас Шевченко, II, 1953, 40); — А справді варто було б поплавати човном. Погода така тиха й тепла (Нечуй-Левицький, IV, 1956, 119); [Деіфоб:] Якщо кажу, то, значить, варто слухать, а ти хоч і віщунка, та сама своєї долі, видно, не вгадаєш (Леся Українка, II, 1951, 280); Розкажи, все нам знати варто (Андрій Малишко, За.. морем, 1950, 169); — Але підемо звідси. Не варт розповідати все (Зінаїда Тулуб, Людолови, I, 1957, 10);
//  перев. з сл. тільки, лише. Цілком достатньо для чого-небудь. Варто було тільки поглянуть на мене в той вечір, як панна Анеля запрохала мене кататься! (Михайло Коцюбинський, II, 1955, 254);
//  перев. з сл. тільки, лише. У складному реченні, звичайно із спол. і, як, щоб у другій частині, означає умову швидкого здійснення чого-небудь. Вона певна, що варті їй добігти — і стрінеться чудо, він оживе й одужає (Михайло Коцюбинський, I, 1955, 328); Каховка поставала перед ним, як біле, веселе місто-ярмарок у пишній зелені, у каруселях, у весняних барвистих райдугах, під якими кожному везе, під які лише варто вступити, як у кишенях тобі вже задзвонять легендарні таврійські червінці (Олесь Гончар, Таврія, 1952, 9); Варто тепер кулеметникові надушити курок, щоб Кіхану одразу пронизали кулі (Юрій Яновський, I, 1958, 214).