ВАЖКО.
1. Присл. до важкий 1—9; вищ. ст. важче. Хлоп'я кладе хустину на місце і тихо крадеться до кишені в жилетці. Товста Якова рука важко налягла на той бік (Панас Мирний, I, 1954, 279); Він стрибає. Вода важко накрила його голову (Олесь Донченко, VI, 1957, 64); Дід Баклага важко ступає своїми юхтовими чобітьми (Іван Микитенко, II, 1957, 316); Руки [Боровика] опустились важко, безвільно і повисли враз, втративши всю свою силу (Вадим Собко, Справа.., 1959, 219); Зітхнула Настя важко, обтерла сльози дрібні (Марко Вовчок, I, 1955, 264); Сходились [повстанці] мовчки, шаблі витирали і дихали важко (Павло Тичина, I, 1957, 105); Наймичка невсипуща Щовечір, небога, Свою долю проклинає, Тяжко-важко плаче (Тарас Шевченко, 1, 1951, 315); Важко задумався Войтарович (Іван Франко, II, 1950, 142); Матюха глянув важко (Андрій Головко, II, 1957, 63); Важко гув міддю великий двохсотпудовий дзвін (Олесь Донченко, III, 1956, 174).
2. у знач. присудк. сл., кому. Про відчуття великої
ваги, великого напруження, зусиль. — А може, вам
важко, то дайте мені клунок, я понесу, — жебонів він
(Михайло Коцюбинський, I, 1955, 348);
// Про наявність знегод,
труднощів. Тяжко, важко в світі жити Сироті без роду
(Тарас Шевченко, I, 1951, 15);
// також без додатка. Про
почуття втоми, неприємного фізичного стану, болю,
страждань. — Ні, дочко, моя смерть вже в мене за
плечима. Так мені оце стало важко, що вже не стає духу
й дихать (Нечуй-Левицький, II, 1956, 247); — Ох, важко,
спочити б уже... — зітхає він (Михайло Коцюбинський, I, 1955, 173);
// також
без додатка. Про дуже сумний, безрадісний,
гнітючий настрій. Сон не бере, нема спокою, сумно та важко
(Марко Вовчок, I, 1955, 310); — Чогось мені так важко на
серці, така в мене журба, що я й не знаю, де й дітись!
(Нечуй-Левицький, II, 1956, 189);
// без додатка. Про гнітючу,
напружену обстановку. Галя мовчала. Замовк і Чіпка..
Зробилося тихо, важко (Панас Мирний, II, 1954, 234).