ВЕРЗЯ́КАТИ, аю, аєш, недок., перех. і неперех.,
вульг. Говорити нісенітницю, дурницю. Там ..хоч хто
й верзякав з п'яних очей казна-що, — та все те жило,
мучилось, любило, кляло... (Панас Мирний, II, 1954, 285);
// Говорити нерозбірливо, недоладно. Пізно вночі він
притягся додому і п'яно реготався та верзякав (Павло Тичина,
II, 1957, 59).
Словник української мови: в 11 томах. — Том 1, 1970. — Стор. 330.