Словник української мови

ВЕ́ТХИЙ, а, е. Такий, що руйнується, зотліває, витирається від часу, від тривалого існування, використання. Ветха старенька гребелька заросла з обох боків темною сумовитою вільшиною (Степан Васильченко, Вибр., 1954, 269); [Ольга (читає):] Так слухай, Якове. Хата наша, де ти народився, стала дуже ветхою, солома на стрісі давно прогнила (Олександр Корнійчук, Чому посміх. зорі, 1958, 13); Він зодягнений у селянську ветху одежину (Юрій Яновський, IV, 1959, 239);
//  Дуже старий, знесилений глибокою старістю (про людину). Вже ветхий собі був старик і трохи недобачав (Данило Мордовець, I, 1958, 41); Раптом помітила вона спереду на обочині шляху згорблену постать зовсім ветхо і бабусі, що ледве-ледве човгала хворими ногами (Євген Кротевич, Сини.., 1948, 326);
//  Який існує з давніх-давен; стародавній. Скажи, що правда оживе, Натхне, накличе, нажене Не ветхеє, не древлє слово (Тарас Шевченко, II, 1953, 328).
 Ветхий завіт — найдавніша, дохристиянська частина біблії. Віра його в святість ідеї ветхого й нового завіту катастрофічно захиталася (Іван Ле, Міжгір'я, 1953, 24).