ВГОРО́ДЖУВАТИ (УГОРО́ДЖУВАТИ), ую, уєш, недок., ВГОРОДИ́ТИ (УГОРОДИ́ТИ), оджу, одиш, док., перех.
1. З силою встромляти якийсь предмет,
переважно-гострий, у що-небудь. Та лебідка й пісню співать
починає Старому Ярославові, Хороброму
Мстиславові, Що лютого Редедю полонив І перед його військом
касозьким ніж у серце вгородив (Панас Мирний, V, 1955, 261);
Вгородив [Спиридон] спересердя ціпок на добру четверть
у мокру землю (Любов Яновська, I, 1959, 476);
// діал.
Всаджувати, поміщати щось куди-небудь. Музики
установляють амфору, угородивши її в пісок (Леся Українка, II,
1951, 318); З трудом, при помочі панича З.. вгородив
його [мішок] на поличку над своєю головою (Іван Франко, III,
1950, 220).
2. перен. Втуплювати у щось (очі, погляд). Думки її далеко були від того, хоч вона й вгородила свої очі у купу лушпанин... (Панас Мирний, III, 1954, 235).