ВІ́ДГОМІН, мону, чол.
1. Відбиття звуку; луна. Нігде
ні одклику, ні одгомону, — тільки собаки завалували
на селі (Панас Мирний, II, 1954, 221); Ревнули гори
п'ятикратним відгомоном від вистрілу (Іван Франко, III, 1950, 11); * У порівняннях. Тихо, як відгомін, долітають слова
партизанської пісні (Іван Микитенко, I, 1957, 284);
// чого. Звук,
послаблений віддаллю. Відгомін луни пішов аж до самого
Дніпра (Петро Панч, II, 1956, 512).
2. перен. Невиразний слід, неясна вказівка на щось;
відбиття чого-небудь. Певним відгомоном давнини є й
згадування в старих колядках та щедрівках
Прикарпаття «князя» і «княгині» (Народна творчість та етнографія, 4, 1958, 119);
* У порівняннях. Устами стиха шепотіла якісь слова, мов
відгомін тих дум, що бурхали в душі (Іван Франко, XIII, 1954,
53);
// Розмови, перекази про якусь подію. Відгомін
про цю страхітливу розправу над Оксаною швидко
рознісся по селах Переяславщини (Дмитро Бедзик, Дніпро..,
1951, 94).