ВІДЛЮ́ДНИЙ, а, е.
1. Вільний від людей; безлюдний. Він потайки, верхами та відлюдними стежками, вернув до села (Іван Франко, IV, 1950, 437); Коли йому ставало особливо радісно на душі, він шукав відлюдного місця й співав досхочу (Юрій Яновський, II, 1954, 97).
2. Далекий від інших населених пунктів; віддалений. Я заїхав у відлюдне.. гірське село, де, як то у нас кажуть, медвідь [ведмідь] рогачку замикає, а світ дошками забитий (Іван Франко, III, 1950, 232); Як сарана, налітали вони [татари] на села й замки, на відлюдні хутори й містечка і поверталися до коша з отарами овець і бранців (Зінаїда Тулуб, Людолови, I, 1957, 158).
3. Те саме, що відлюдкуватий. Про цього відлюдного старого переказували різні химерні чутки (Олесь Донченко, II, 1956, 345); Приголомшена тяжкою втратою, Катря ніби сховалася у собі, стала відлюдною, навіть злою (Олекса Гуреїв, Новели, 1951, 47).
4. церк. Який зрікся людей, живучи в цілковитій самітності.