ВІДНЯ́ТИЙ, а, е. Дієпр. пас. мин. ч. до відняти 1.
— Йому дали село, одняте в одного польського дідича,
повстанця (Нечуй-Левицький, I, 1956, 598); Цю узбечку, відняту
в оскаженілих ішанів, вони завжди бачили неодмінно в
товаристві Юрського (Іван Ле, Міжгір'я, 1953, 382);
//
віднято, безос. присудк. сл. На початку утворення
Радянської влади в Казахстані у баїв було віднято право голосу
(Олесь Донченко, I, 1956, 145).
Словник української мови: в 11 томах. — Том 1, 1970. — Стор. 613.