ВІДРУ́БУВАТИ, ую, уєш, недок., ВІДРУБА́ТИ, аю, аєш, док.
1. перех. Рубаючи, відокремлювати
частину від цілого. [Елеазар:] Та ворог злий
поранив руку, мені правицю відрубав! (Леся Українка, II, 1951,
144); Трохи згодом ми відрубали гілку (Ігор Муратов, Буковинська
повість, 1959, 286).
♦ Давати голову (руку) відрубати — те саме, що
Голову (руку) давати на відріз (див. відріз). [Петро:]
Даю голову одрубати, що він не дурно топчеться
(Панас Мирний, V, 1955, 159); Як (немов і т. ін.) відрубав
(відрубало) — про раптове припинення чого-небудь.
І зразу — як одрубало: скрипка, зично гукнувши з усіх
чотирьох струн, замовкла (Панас Мирний, III, 1954, 202);
Перший [голос] змовк на півслові, як одрубав (Степан Васильченко,
Незібрані твори, 1941, 65).
2. перех. і неперех., перен., розм. Коротко й різко
відповідати. — Піду, — рішуче відрубує Тамара (Антон Хижняк,
Тамара, 1959, 64); — Нехай вам гладить сукні, хто схоче,
а я не буду, — одрубала Василина (Нечуй-Левицький, II, 1956,
71); — Нічого цікавого в цьому немає, — відрубав Арсен
(Любомир Дмитерко, Розлука, 1957, 155);
// Говорити чітко,
виразно, відокремлюючи слова. — Де він живе? — грізно
одрубуючи кожне слово, запитав Чіпка (Панас Мирний, II,
1954, 234).