ВІДТАВАТИ, таю, таєш, недок., ВІДТАНУТИ, ну, неш, док.
1. Розморожуватися під дією тепла. 1
полем, і лугом весна керувала! Я чув, як холодна земля
одтавала (Яків Щоголів, Поезії, 1958, 294); Морожене рибне
філе відтає при кімнатній температурі без води (Українські страви, 1957, 115); Калюжки, що звечора позамерзали,
одтали (Панас Мирний, III, 1954, 61); — Зранку примерзне,
а сонечко пригріє, і земля враз відтане (Любов Яновська, I,
1959, 420);
// Звільнятися від снігу або льоду під дією
тепла. Вікно од дороги затулене; в напільному, од
степу — кружалками одтавали замуровані шибки (Степан Васильченко,
I, 1959, 300); Стояв туман, гори відтанули (Петро Панч, II,
1956, 336).
2. перен. Виходити із стану заціпеніння, туги, жалю і т. ін.; утрачати суворість, холодність; пом'якшуватися. Олесю наче хто підмінив. До цього відлюдкувата, мовчазна, боязлива, вона поволі відтавала, вперше за все своє коротеньке життя обласкана братом (Анатолій Дімаров, І будуть люди, 1964, 101); Сльози забриніли, І серце враз відтало аж до дна... (Гете, Фауст, перекл. Лукаша, 1955, 4).