Словник української мови

ВІКОВІ́ЧНИЙ, а, е. Який живе, існує протягом багатьох віків. З півмилі од замка, серед густої зарості, на долині ріс на самоті віковічний дуб (Олекса Стороженко, I, 1957, 385); На Узгір'ї, серед віковічного лісу, здіймався у височінь білий палац з класичними колонами (Федір Бурлака, О. Вересай, 1959, 88);
//  Який триває віками. Віковічна боротьба двох станів, панського й мужичого,.. ніколи не кінчалась (Михайло Коцюбинський, I, 1955, 335); Возз'єдналися всі українські землі в єдину велику соборну Радянську Соціалістичну Україну... Здійснилася віковічна мрія українського народу... (Остап Вишня, I, 1956, 293);
//  Який існуватиме, триватиме завжди, вічно. В 1840 році Тарас надрукував свого першого «Кобзаря» .. З цього і почалася віковічна Шевченкова слава (Панас Мирний, V, 1955, 312); І все виникають у пам'яті втрачені друзі, що сном віковічним заснули на Волзькому лузі (Сава Голованівський, Поезії, 1955, 145);
//  Який існує споконвіку. Внизу шуміло віковічне море (Степан Крижанівський, Калин, міст, 1940, 15).