в означеннях
Тлумачення, значення слова «він»:

ВІН, його (з прийм. від нього, у нього і т. ін.), займ. особ. 3-ої ос. одн., чол.

1. Уживається на означення предмета мовлення, вираженого іменником чоловічого роду однини в попередньому реченні або після цього займенника. І поверзлось мені, що оце і є він, шлях мій (Марко Вовчок, VI, 1956, 228); [Потоцький:] Як вовка не держи, він в ліс втече при першій нагоді... (Карпенко-Карий, II, 1960, 278); Всі з острахом одхилялись од нього [Матюхи] й давали дорогу (Андрій Головко, II, 1957, 133); Я пану вимурував дім І свій проклін лишив на нім (Дмитро Павличко, Бистрина, 1959, 52);
//  У сполуч. із сам виділяє певний предмет мовлення з ряду йому подібних. Він почув гордість, самоповагу, наче не панич Льольо, а сам він оживить мертві стіни сахарні [цукроварні] (Михайло Коцюбинський, II, 1955, 36);
//  У сполуч. з часткою ось (от) набуває вказівного характеру. [Орфей:] Де се мій клевець? Ой Амфіоне, поможи шукати! Я щось не бачу... Ось він... (Леся Українка, I, 1951, 452).

2. тільки род. в. Уживається в значенні присвійного займенника. Пізнати дурного по сміху його (Номис, 1864, № 6491); Ловила й Катря на собі його погляд не раз — настирливий (Андрій Головко, II, 1957, 193).

3. Виступає в значенні частки з відтінком неозначеності в словосполуках типу нехай (хай) йому біс, хто (біс і т. ін.) його знає, чорт його бери.

Словник української мови: в 11 томах. — Том 1, . — Стор. 676.

Коментарі (0)