ВІВЦЯ́, і, жін.
1. Невелика свійська тварина, яка дає вовну, м'ясо, молоко; самка барана. Добра штука оті вівці: і кожух, і свита, і губа сита! (Українські народні прислів'я та приказки, 1955, 105); Отари овець сунуться по степу, неначе білі та чорні хмари (Нечуй-Левицький, III, 1956, 314); Вівці належать до парнокопитних жуйних тварин (Зоологія. Підручник для 7 кл., 1957, 183); * У порівняннях. [Годвінсон:] Тепер ся жінка, мов вівця покірна, бо злидні стисли... (Леся Українка, III, 1952, 30); Удосвіта стеляться вже по степу Кошлаті і сірі, як вівці, тумани (Іван Нехода, Хто сіє вітер, 1959, 54).
2. перен., зневажл. Про покірну, лякливу людину.
Молодець проти овець, а проти баранів і сам баран
(Номис, 1864, № 4367); — Куди ти, вівце дурна! —
коли котра-небудь [сестра] хотіла подивитися у книжку,
що він читає (Панас Мирний, I, 1954, 152); Хорунжий
повернувся до сходу. — Ей, ви! Вівці! — гаркнув він. —
Я що сказав? Швидко в два ряди! (Іван Багмут, Опов., 1959,
21).
♦ Заблукана (заблудла) вівця — про людину, що
порвала стосунки з тим колом осіб, до якого раніше
належала, або яка збилася з правильного життєвого
шляху. Розставивши довгі ноги і нагнувши волячу шию до
вікна, піп вовчими очима проводжав свою заблукану вівцю
(Петро Колесник, Терен.., 1959, 106).