ВОЙОВНИ́ЧИЙ, а, е.
1. Який прагне або схильний
воювати. Постає кругом по світі Плем'я сміле, войовниче
(Іван Франко, X, 1954, 120); Третя доба — мідяна — за срібною
хутко настала; Люд войовничий, суворої вдачі, до зброї
охочий, Але ж іще не злочинний (Микола Зеров, Вибр., 1966, 302);
Скіфи були войовничими племенами (Історія УРСР, I,
1953, 25);
// Спрямований на розв'язання війни.
Войовнича політика імперіалістичних держав.
2. перен. Який веде непримиренну боротьбу з ким-,
чим-небудь. В боротьбі з ворожою ідеологією мужніли
сили нашої літератури, утверджувалась її войовнича
комуністична партійність (Українська література, 10 клас, 1957, 5);
Войовничий матеріаліст і атеїст, Писарєв невтомно
боровся проти релігійної ідеології та її проповідників
(Наука і життя, 12, 1958, 50);
// Який виражає, виявляє
готовність до сутички, суперечки, бійки. Андрій раптом
зіскакує й стає в войовничу позу (Степан Васильченко, I, 1959, 156).