ВОЛОЦЮ́ГА, и, чол. і жін., зневажл.
1. Бездомна
людина, яка не працює, а живе з крадіжок, жебрацтва і т. ін.,
постійно змінюючи місце перебування; бродяга,
пройдисвіт. Хто за його добре слово скаже? П'яниця, волоцюга,
пройдисвіт — от тобі і все! (Панас Мирний, I, 1954, 86);
З-поміж гущавини вискочила ціла шайка [зграя] якихось
обшарпаних волоцюг і кинулася до карети (Іван Франко, III,
1950, 150); Бідних, що тиснулися до дверей їх дому,
вона [Ядзя] не любила, бо звикла вважати їх від
дитинства волоцюгами, котрі не хочуть робити, а воліють
жебрати (Наталія Кобринська, Вибр., 1954, 102); Волоцюги і бандити
на радянський край пішли, щоб землею володіти, щоб
і ми, і наші діти у ярмі завжди були (Микола Упеник, Вірші..,
1957, 186);
// Про того, хто ходить кудись без потреби,
часто уникаючи роботи. — А де ж ти, волоцюго,
волочився до цього часу? — крикнула Кайдашиха (Нечуй-Левицький,
II, 1956, 269);
// жарт. Про того, хто певний час був
відсутній дома. Аж ось Катря підняла вгору голову і
крикнула радісно і сердито: — А ось і наш волоцюга!
(Степан Васильченко, II, 1959, 352).
2. Той, хто любить волочитися за ким-небудь. Замість того, щоб тобі у горницях сидіти, так ти, волоцюго, повіялася до хлопців на кухню (Панас Мирний, IV, 1955, 167); — Я й сама бачу, який ти є волоцюга й зальотник! (Олександр Ільченко, Козацькому роду.., 1958, 352).