Словник української мови

ВРІ́ВЕНЬ (УРІ́ВЕНЬ), присл. На одному рівні (у поєднанні з прийм. з або з ім. у род. в.). Врівень з хатами стоять страшенні снігові баби (Панас Мирний, III, 1954, 8); Він стрілу приклав до тетиви, Підвівши лук урівень голови (Микола Бажан, II, 1947, 209);
//  У рівноцінному становищі, не відстаючи від кого-, чого-небудь. Те, що вона прийшла сьогодні раніше за інших на роботу, сталося внаслідок внутрішньої потреби.. Це ставило її врівень з усіма іншими, робило її справжньою робітницею (Леонід Первомайський, Материн.. хліб, 1960, 180); Вона Українська радянська література] йшла врівень з життям, відображаючи героїчну працю і боротьбу народу за побудову комуністичного суспільства (Історія української літератури, II, 1956, 348).