ВТІМ (УТІМ).
1. присл. Тим часом. Втім брама скрипнула, і пси завили, І грубії почулись голоси (Іван Франко, XI, 1952, 261); Всі четверо стояли мовчки й думали. Втім надбіг «оконом» Качковський (Леся Українка, III, 1952, 665).
2. спол. Уживається (разом із спол. а) в значенні, близькому до: а проте, однак. А втім, хто його знає — ніхто не віда, як хто обіда (Панас Мирний, V, 1955, 334); — От уже кого спроста не розкусиш, так це Левка, — і собі посміхнулася Зося. — А втім, усі вони добрі (Михайло Стельмах, I, 1962, 279).