Словник української мови

ВУГЛЕ́ЦЬ, ю, чол. Один із найпоширеніших хімічних елементів, що входить до складу всіх органічних речовин. Он під вербами, край виноградника, лежать рядком залізні бочки з сірчаним вуглецем (Михайло Коцюбинський, I, 1955, 226); Вуглекислий же газ, що є в повітрі, — це майже єдине джерело, з якого рослини беруть вуглець для побудови своїх клітин (Хімія, 7, 1956, 41).
▲ Аморфний вуглець — чорна речовина, з якої складається деревне та тваринне вугілля, кокс, сажа. При нагріванні сполук, що містять вуглець, без доступу повітря з них виділяється вуглець у вигляді чорної маси, що називається аморфним вуглецем (Загальна хімія, 1955, 383); Вільний вуглець — вуглець, який утворює тверді речовини без домішок; алмаз, графіт. Вільний вуглець трапляється у вигляді двох простих речовин — алмазу й графіту (Загальна хімія, 1955, 381).