ВИ́БРИК, у, чол.
1. Стрибок з відкиданням задніх ніг
(про копитних тварин). Корова здоїлася без вибриків
(Григорій Тютюнник, Вир, 1964, 436);
// Грайливий стрибок (про
людей). [Панас Захарович:] Інший як складе
[пісню], слова в душу просяться, а музика — хоч вибрики
вибрикуй (Яків Баш, П'єси, 1958, 140).
♦ З вибриком — із задоволенням, з радістю. — Клим
чоловік неабиякий. За його кожна дівка піде з вибриком
(Нечуй-Левицький, III, 1956, 324).
2. перен. Раптова примха, безпідставна, непослідовна дія, нечемний вчинок, вислів. Грубі вибрики о. Василя Раїса приймала за об'яв енергії та непохитної волі (Михайло Коцюбинський, I, 1955, 331); — Побіг.., — сказав Федір Дмитрович, — не витримав твоїх вибриків, Олько, й утік! Це ж золотий хлопець! (Павло Загребельний, Спека, 1961, 69); Якого ще вибрику можна чекати від панночки Омірової, яка змінила благословенний Кам'янець-Подільський на холодний Іркутськ? (Михайло Стельмах, Хліб.., 1959, 291).