Словник української мови

ВИ́ДАТИ див. видавати.

ВИДА́ТИ, аю, аєш, недок., перех., розм.

1. Те саме, що бачити. Сизокрилий орле, Високо літаєш, Чи далеко мого сина У війську видаєш? (Українські народні ліричні пісні, 1958, 520); Поки каша укипить, от чумацтво і розказує усяк, де хто ходив, що чував і що видав (Квітка-Основ'яненко, II, 1956, 229);
//  перен. Переживати щось, зазнавати чогось. — Венерин сину! Не жахайся, — Дід очеретяний сказав: — їв смуток дуже не вдавайся, Ти гіршії біди видав (Іван Котляревський, I, 1952, 199).
♦ Видом видати — бачити кого-небудь. [Настуся:] Тату, тату! Петро! Петро!.. Із Києва прийшов! [Сотник:] А видом видати, слихом слихати! (Тарас Шевченко, II, 1953, 168); Хто видав — уживається на означення здивування або обурення. — Хто видав так говорить матері! — сказала Кайдашиха навчаючим голосом (Нечуй-Левицький, II, 1956, 284); Хто ж видав, насадити таку силу сих лелій, та ще й білих? (Леся Українка, III, 1952, 490).

2. безос., у знач. присудка, перев. із запереч. не, розм. Можна бачити; видно. Та вже третій вечір, як дівчину бачив; Ходжу коло хати, її не видати (Українські народні ліричні пісні, 1958, 205); У село шлях звивається, а села самого не видати за могилою стрімчастою (Марко Вовчок, I, 1955, 382).

3. у знач. вставн. сл. Як видно; очевидно. Ти, парубче, видати, рідкісної породи (Юрій Збанацький, Єдина, 1959, 125); Зустрів він раз на одних зборах дівчину, по всьому видать, не просту (Іван Цюпа, Три явори, 1958, 13).