ВИДЮ́ЧИЙ, а, е. Який бачить, має зір; зрячий.
Видюче її [Солохи] око заіскрилося радістю, невидюче
почало блимати (Панас Мирний, I, 1954, 57);
// у знач. ім.
видючий, чого, чол. Йде видючий і сліпий, Та й каже
видючий: «Ото, брате, синій гай! Ото ліс дрімучий!»
(Степан Руданський, Тв., 1956, 134);
// Який дуже добре бачить.
Але й там [на селі] видюче око адміністрації постерегло
небезпечного злочинця (Михайло Коцюбинський, III, 1956, 34); Очі [у
птиці] видючі — за тридев'ять земель бачить (Юрій Яновський,
I, 1954, 7).
♦ Видюча смерть, рідко — те саме, що Видима смерть
(див. видимий). Видючой смерті він боявся, Енея у
ногах валявся, Просив живцем в неволю взять (Іван Котляревський,
I, 1952, 260).
Словник української мови: в 11 томах. — Том 1, 1970. — Стор. 394.