Словник української мови

ВИДЮ́ЧИЙ, а, е. Який бачить, має зір; зрячий. Видюче її [Солохи] око заіскрилося радістю, невидюче почало блимати (Панас Мирний, I, 1954, 57);
//  у знач. ім. видючий, чого, чол. Йде видючий і сліпий, Та й каже видючий: «Ото, брате, синій гай! Ото ліс дрімучий!» (Степан Руданський, Тв., 1956, 134);
//  Який дуже добре бачить. Але й там [на селі] видюче око адміністрації постерегло небезпечного злочинця (Михайло Коцюбинський, III, 1956, 34); Очі [у птиці] видючі — за тридев'ять земель бачить (Юрій Яновський, I, 1954, 7).
♦ Видюча смерть, рідко — те саме, що Видима смерть (див. видимий). Видючой смерті він боявся, Енея у ногах валявся, Просив живцем в неволю взять (Іван Котляревський, I, 1952, 260).