ВИ́ДУБЛЕНИЙ, а, е. Дієпр. пас. мин. ч. до
видубити. Сірі свитки, видублені кожушки тісно стулилися
в гурті (Василь Кучер, Золоті руки, 1948, 26);
// перен. Який
огрубів під дією вітру, дощу, сонця та ін. (звичайно про
шкіру обличчя, рук і т. ін.). Це був капітан «Неви»,
чорноморець з видубленим вітрами сухим обличчям і
білими бровами (Семен Журахович, Опов., 1956, 103).
Словник української мови: в 11 томах. — Том 1, 1970. — Стор. 393.