Словник української мови

ВИ́ДИ́МИЙ, видима, видиме. Який можна бачити, осягнути зором. Налила собі [Маріора] скляночку й вихилила з видимим задоволенням (Михайло Коцюбинський, I, 1955, 281); Ніяких видимих змін, все звичне, непорушне, — і кореневище старої верби..; і човен, прип'ятий іржавим ланцюгом до забитого кимось у ґрунт уламка залізничної рейки, і торішній курінь на березі (Микола Руденко, Остання шабля, 1959, 50); Провела [Дарина] пальцями по очах і посміхнулася крізь іще не видимі сльози (Михайло Стельмах, I, 1962, 489);
//  Який можна зрозуміти, відчути. Вітчимові було соромно перед Іваном за видиму скупість і зажерливість мачухи (Петро Колесник, Терен.., 1959, 32).
♦ Видима річ — вставне словосполучення, що вживається у знач., близькому до безсумнівно, очевидно. Видима річ, що реалізм нашого фольклору — реалізм соціалістичний (Максим Рильський, III, 1956, 151); Видима смерть — неминуча, очевидна загибель, яку видно наперед. [Долон:] Ні, скажу по правді, не міг би я послухати тебе, хоч би ти смерть видиму віщувала (Леся Українка, II, 1951, 270); А дуже Вовкові не хочеться умерти (Бо ще він не нажився, бач!), А гірше од людей — од видимої смерти... (Леонід Глібов, Вибр., 1957, 31).