ВИ́КЛИК, у, чол.
1. Прохання або вимога з'явитися
куди-небудь. Вже не раз так бувало: запросять гостей,
усе приготують, а тоді — дзвінок, виклик — поїхав з
дому прокурор... (Вадим Собко, Справа.., 1959, 5); В бліндаж
на його виклик заходили генерали й полковники (Василь Кучер,
Чорноморці, 1956, 178);
// Оплески, вигуки глядачів
як прохання, вимога до артиста (артистів) вийти на
сцену (для схвалення виступу або повторення його).
І поверх усього [гамору] прорізалися перші вступні ноти
солістів. Ставок захлинувся цим співом, завмерли
виклики (Іван Ле, Міжгір'я, 1953, 17);
// Знак, сигнал
(телефонний, радіо і т. ін.), за допомогою якого зв'язуються на
віддалі для повідомлення, розмови. Доводилося
вдаватися до телефону. Але ні з бібліотеки, ні з кабінету
на виклики не було відповіді (Юрій Смолич, I, 1958, 87).
2. Заклик до змагання, до участі в чому-небудь.
Комуна виклик прийняла. Уклали договір на соцзмагання
(Олесь Донченко, I, 1956, 74); Порішили ми виклик дистиляційників
прийняти. І певні, що незабаром ні в чому від них не
відставатимемо (Юрій Шовкопляс, Інженери, 1956, 168);
//
Категорична, різка пропозиція вступити в боротьбу,
поєдинок або дія, спрямована на те, щоб втягнути у
поєдинок. І король той виклик [на двобій з Іваном] мусив
прийняти, щоб не осоромити себе перед простими
воїнами (Анатолій Шиян, Іван — мужицький син, 1959, 54); Вбивство
парламентерів було провокаційним викликом.. І тисячі
радянських гармат відповіли на нього (Олесь Гончар, III, 1959,
237).
З викликом — своїм виглядом, жестами, інтонацією
спонукаючи до суперечки, боротьби. Він з викликом
глянув на пана (Михайло Стельмах, Хліб.., 1959, 366); — Ти чого? —
з викликом ступнув до хлопця Данько (Олесь Гончар, Таврія..,
1957, 50); Кидати (кинути) виклик — робити
категоричну, різку пропозицію вступити в боротьбу, поєдинок.
Двадцятий вік іде до епілогу, Та це не вечір, навіть не
зеніт. Кінчається старого віку гніт. Раб кинув виклик
власнику і богу (Петро Дорошко, Тобі, народе.., 1959, 84).