ВИНУВА́ТЕЦЬ, тця, чол.
1. Той, хто вчинив що-небудь
погане, зробив злочин, провинився у чомусь. Обох
молодих винуватців, що вже не знати чого сподівалися,
зараз випустили з в'язниці (Іван Франко, V, 1951, 74);
Вислухавши, як водиться, донесення стражника про суть провини
того чи іншого шахрая, пристав зупиняв на винуватцеві
свій важкий олив'яний погляд (Олесь Гончар, Таврія, 1952,
80); Учні самі ревниво стежили за тим, щоб ніхто не
пропустив навчання. На винуватця нападалися всім
класом (Юрій Збанацький, Малин. дзвін, 1958, 232);
// чого. Той, хто
є причиною чого-небудь. Винуватці тої катастрофи —
два хлопчики літ семи-восьми та п'ятиліток-дівчинка —
наче не чули сердитого материного поклику (Михайло Коцюбинський,
I, 1955, 186); Чекаючи нового нападу кашлю, він
[розвідник] лежав без жодної думки.. Раптом його обпалила
свідомість, що він буде винуватцем загибелі своїх
товаришів (Іван Багмут, Опов., 1959, 59); Люди завжди шукають
винуватця свого нещастя, хай це буде і любима людина
(Володимир Гжицький, Чорне озеро, 1961, 398); Коли з'явився
Роман, його зустріли оплесками, нібито він був винуватцем
весільного торжества (Василь Минко, Ясні зорі, 1951, 252).
2. діал. Боржник.