в означеннях
Тлумачення, значення слова «випалювати»:

ВИПАЛЮВАТИ 1, юю, юєш, недок., ВИПАЛИТИ, лю, лиш, док., перех.

1. Палячи, знищувати все де-небудь. Тільки-но розмінували поле, а вже Катерина та її подруги боронами, граблями зволікали бур'яни, випалювали, очищали поле для тракторів (Костянтин Гордієнко, Цвіти.., 1951, 34); Лісу навкруги тут не було, його давно колись випалили (Антон Хижняк, Д. Галицький, 1958, 324);
//  Дуже висушуючи, знищувати (про рослинність). Тут [в Ялті] на осінь гори починають зеленіти, бо сонце вже не так їх випалює (Леся Українка, V, 1956, 199); Літом пекучі вітри й сонце випалюють все навкруги (Василь Кучер, Чорноморці, 1956, 11).

2. Палити до кінця, витрачати повністю. Він брав цигарку за цигаркою, випалював її до краю і клав у попільничку (Григорій Епік, Тв., 1958, 201); І ми, перепочивши годинку та випаливши по цигарці, знову посунули вперед (Олесь Досвітній, Вибр., 1959, 407).

3. Наносити розжареним предметом знак, зображення на що-небудь. Тавро з шкварчанням випалювало на шкірі глибоку рану, яка вже ніколи не зійде з обличчя (Зінаїда Тулуб, Людолови, I, 1957, 219); Народні митці випалюють різноманітні -візерунки на дерев'яних предметах (Вечірній Київ, 8.II 1957, 3).

4. Піддаючи дії вогню, надавати міцності якому-небудь предметові. Зранку був він.. за Ворсклою, де цеглярі випалювали цеглу (Зінаїда Тулуб, Людолови, I, 1957, 51); Гончар випалив і новий товар — біленькі ізолятори для стовпів (Юрій Яновський, II, 1954, 180).

5. Одержувати якусь речовину, спалюючи що-небудь. Те вугля він сам випалював за хатами в ямі, що й досі називається вугляркою (Іван Франко, IV, 1950, 187); — Цю красу нищить на вогні поміщик-дикун Коростишев. Він з мармуру випалює вапно! (Михайло Стельмах, Кров людська.., I, 1957, 55); З пнів та коріння.. випалював [Шембек] поташ і скипидар (Юрій Смолич, Мир.., 1958, 179).

Словник української мови: в 11 томах. — Том 1, . — Стор. 447.

Коментарі (0)

ВИПАЛЮВАТИ 2, юю, юєш, недок., ВИПАЛИТИ, лю, лиш, док.

1. неперех. Робити постріл; вистрелювати. Вихилить [чоловік] півголови з-за вугла муру, в одній секунді націлить і випалить (Іван Франко, VI, 1951, 157); Тарас приклав до плеча гвинтівку і випалив угору (Іван Микитенко, II, 1957, 314).

2. перен., перех. і неперех. Несподівано і швидко сказати щось. Набираю в груди повітря і випалюю раптом: — Я викрав вас з дому й везу до вінця (Михайло Коцюбинський, II, 1955, 255); — Женись, а на чужу жінку не дивись, — випалює він під загальний регіт (Микола Зарудний, Світло, 1961, 30); — Я йому давав один документ, проект розширення цеху, — випалив Масло першу фразу, яка влізла в голову (Антон Хижняк, Невгамовна, 1961, 234).

Словник української мови: в 11 томах. — Том 1, . — Стор. 447.

Коментарі (0)