Словник української мови

ВИ́ПРОСТУВАТИ див. випро́стувати.

ВИПРО́СТУВАТИ і рідко ВИПРОСТО́ВУВАТИ, ую, уєш, недок., ВИ́ПРОСТАТИ, аю, аєш і рідко ВИ́ПРОСТУВАТИ, ую, уєш, док., перех.

1. Розправляти, розпрямляти що-небудь зігнуте, похилене і т. ін. Випростовує свої м'які волохаті пелюстки тихий сон (Юрій Смолич, II, 1958, 11); Швачка встала, випростала свій вігнутий стан, підійшла до вікна (Леся Українка, III, 1952, 473); Аж тісно якось зробилося.., коли він ввійшов і випростував свою велетенську фігуру (Іван Франко, VIII, 1952, 21); А Данило, витерши очі, випростав плечі, і в його очах зажеврів усім знайомий вогник (Антон Хижняк, Д. Галицький, 1958, 599).
♦ Випростати ноги — померти; здохнути. До вечора й ніжки [півень] випростав (Словник Грінченка).

2. розм. Витягати, виймати що-небудь з чогось, з-під чогось. — Згинь ти, марюко! — скрикнув він, випростуючи з трави руки (Панас Мирний, II, 1954, 36); Руки Юра випростовує з-під ковдри і закладає під голову (Юрій Смолич, II, 1958, 13).