Словник української мови

ВИРІКА́ТИ, аю, аєш, недок., ВИ́РЕКТИ, ечу, ечеш; мин. ч. вирік, вирекла, ло; док., заст. Те саме, що виголошувати. Не раз ви конали в в'язницях брудних, Свій суд беззаконний над вами Катюги-судді вирікали, і ви На смерть волочили кайдани (Пісні та романси українських поетів.., II, 1956, 280); То ж не один хто сказав — громада вирекла (Номис, 1874, № 10744);
//  ірон. Зрештою, хто ця дівчина для нього і за яким правом ввійшла вона сюди читати йому мораль і вирікати істини (Натан Рибак, Час, 1960, 472).