Словник української мови

ВИСКА́ЛЮВАТИ, юю, юєш і рідко ВИСКАЛЯ́ТИ, яю, яєш, недок., ВИ́СКАЛИТИ, лю, лиш, док., перех. Розсуваючи губи, відкривати, показувати (зуби). Вони [гості] навперебій почали лякати дитину, роблячи страшні очі, викривляючи обличчя, вискалюючи зуби (Олесь Донченко, III, 1956, 19); Настовбурчив [Лев] свою гриву, вискалив зуби (Українські народні казки, легенди.., 1957, 43); Над ним [боярином] стояв кровавий [закривавлений] медвідь, вискаливши свої страшенні зуби і ревучи на весь ліс з болю (Іван Франко, VI, 1951, 16).
♦ Вискалювати (вискаляти, вискалити) зуби, зневажл. — посміхатися, осміхатися; сміятися. Полюбила москаля, та ще зуби вискаля! (Тарас Шевченко, II, 1953, 99); — А парубкам з дівчатами сідати? — питав один парубок, вискаливши зуби (Квітка-Основ'яненко, II, 1956, 116).