Словник української мови

ВИ́СМИКАТИ див. висмика́ти.

ВИСМИКА́ТИ, аю, аєш і ВИСМИ́КУВАТИ, ую, уєш, недок., ВИ́СМИКАТИ, аю, аєш і ВИ́СМИКНУТИ, ну, неш, док., перех. Смикаючи, витягати, вихоплювати, виривати що-небудь звідкись, з чогось. Коли ж дивиться [баба]: се не огудина, не бадилля, се вона самий гад із землі висмикає, а вужаки та гадюки так по ногах да по руках у неї й в'ються (Ганна Барвінок, Опов.., 1902, 195); Дід налягає на ціпок, висмикує з багнюки важкі юхтові чоботи (Іван Микитенко, II, 1957, 316); Він [Бабенко] прожогом кинувся до скирти.., висмикав мокру солому, нагріб сухої (Микола Руденко, Остання шабля, 1959, 200); Висмикнув старший брат з гриви [коня] одинадцять волосінь та й пустив за вітром (Олекса Стороженко, I, 1957, 68); Жінка хотіла висмикнути руку, але Дмитро затримав її (Михайло Стельмах, II, 1962, 400);
//  Витягати що-небудь з-під чогось, вільно опускаючи. Вдавала [Онися], ніби спить: розкидала руки, зсунула трохи з голови хустку, висмикала собі пасма коси й хропла на ввесь сад (Нечуй-Левицький, III, 1956, 202);
//  перен. Брати з тексту цитати, уривки, які, наведені окремо, спотворюють думку, погляди автора. Українські націоналісти всіляко препарували його [Т. Г. Шевченка] твори, штучно висмикуючи звідти окремі місця (Максим Рильський, III, 1956, 240).