Словник української мови

ВИ́СУШЕНИЙ, а, е. Дієпр. пас. мин. ч. до висушити. Не ворухнеться гаряче, висушене спекою повітря (Василь Козаченко, Нові Потоки, 1948, 4); На горищі він [Семко] знайшов давно висушений бучок (Степан Чорнобривець, Визволена земля, 1959, 184); В напівтемному коридорі, мов тіні, сновигають висушені ранами і хворобами люди (Михайло Стельмах, Кров людська.., I, 1957, 260);
//  у знач. прикм. Дуже худий. «Вона така стара, слаба, виморена, висушена!» — думала Галя (Панас Мирний, II, 1954, 251); Посмішка зійшла з його жовтого висушеного обличчя (Юрій Бедзик, Полки.., 1959, 36).