Словник української мови

ВИ́ТЯЗЬ, я, чол., поет. Хоробрий воїн, герой, богатир. Вились витязі аж три цілих дні (Павло Грабовський, II, 1959, 387); [Анна:] Під Вишгородом я На лебедів уранці полювала. Аж гульк, дивлюсь, із лісової мли Ватага суне витязів удалих З богатирем прегарним на чолі (Іван Кочерга, III, 1956, 23);  * У порівняннях. Наш рідний Севастополь! Над тобою нависли знову тучі у горах, і ти, мов витязь, вирушив до бою, перепинивши ворогові шлях (Іван Гончаренко, Вибр., 1959, 158);
//  перен. Людина, яка відзначається небуденними, героїчними ділами. З нашим витязем донецьким (Честь і шана трударям!) І англійським, І бельгійським, І французьким, І німецьким Не зрівнятися майстрам (Микола Упеник, Про Донбас, 1950, 21).