Словник української мови

ВИТУ́РЮВАТИ, юю, юєш і ВИТУРЯ́ТИ, яю, яєш, недок., ВИ́ТУРИТИ, рю, риш, док., перех., розм. Спроваджувати кого-небудь, звільнятися від чиєїсь присутності. — Ого, — мовила сама собі Оксана Сергіївна, — доведеться витурювати непроханих пожильців! (Юрій Яновський, II, 1954, 68); Почали вдвох радитися, як би дідову дочку витурити з дому, щоб її не було! (Українські народні казки, 1951, 333); Усе думав [Корній] про те, як би йому відсіля, з хутора, Демка витурити (Борис Грінченко, I, 1963, 408);
//  Грубо виганяти, проганяти кого-небудь. Він з тріском розчинив протрухлі двері і, покриваючись шашільним пилком, витурив Матвія (Михайло Стельмах, I, 1962, 86).
♦ Витурити в три шиї (втришия, в шию) кого — дуже грубо прогнати. — Сергій насміявся з тебе?.. То зараз же, при тобі, в три шиї витурю, в безвість нажену його, псяюху такого! (Михайло Стельмах, Хліб.., 1959, 121); — Якщо ви.. не вийдете з кабінету, я подзвоню зараз Радивонові, і він вас витурить у шию (Григорій Тютюнник, Вир.. 1964, 147).