в означеннях
Тлумачення, значення слова «витискати»:

ВИТИСКА́ТИ, аю, аєш і ВИТИ́СКУВАТИ, ую, уєш, недок., ВИ́ТИСКАТИ, аю, аєш і ВИ́ТИСНУТИ, ну, неш, док., перех.

1. Витісняти що-небудь, натискаючи на нього. Вітер вікна витискає (Платон Воронько, Коли виростають крила, 1960, 76); Вода не вміщувалась в порах ґрунту і, де тільки могла, витискувала з них повітря (Микола Трублаїні, I, 1955, 121); — Знаєте, що могло трапитися? Могло на швидкому ході витиснути покришку циліндра (Олесь Донченко, I, 1956, 458);
//  Натискаючи на що-небудь, видушувати з нього щось. — Ти знову, Васю, бавився з моїми тюбиками, витискав фарбу? — грізно обернулась до нього Ніна Олександрівна (Антоненко-Давидович, За ширмою, 1963, 46).

2. перен. Силою примушувати йти, відходити геть, залишати що-небудь. — Тримаймося до вечора, то наша буде виграна. Повстануть передмістя, витиснемо військо з міста (Іван Франко, VI, 1951, 158);
//  Займати місце чого-небудь; заміняти собою, усуваючи щось. Та швидко дестиляція зробилася кращою, і нафта пішла на торзі, витискаючи американську (Іван Франко, VIII, 1952, 393); «Він має якусь Катерину і, певне, її любить, любить...» Тільки ця думка, витиснувши всі інші, застряла у неї в голові (Анатолій Шиян, Баланда, 1957, 78).

3. Натискуючи, надушуючи чим-небудь, робити на чомусь заглиблення певної форми (знаки, візерунки і т. ін.). Оправу робили з дерев'яних дощок, обтягали шкірою, робили металеві застібки, прикраси, витискували герби (Оксана Іваненко, Таємниця, 1959, 181); Алі, взявши одну з тих шкур на жезло, поглянцував її і витиснув на ній візерунки (Зінаїда Тулуб, Людолови, I, 1957, 364).

4. перен. Викликати зовнішній вияв почуттів, переживань і т. ін. Щастя переповняє так мене всього, . що витискає з мене навіть слова (Михайло Коцюбинський, II, 1955, 254); Березовий сік був для неї [Ганни] кров'ю дерева, а кожен поріз на корі — раною, яка витискувала з дівочих очей сльози обурення (Василь Козаченко, Сальвія, 1959, 4); Власне запах сього тютюну.. витиснув із його горла такий окрик і змусив його перервати розмову (Іван Франко, III, 1950, 221);
//  Вимушено, через силу робити що-небудь (говорити, усміхатися і т. ін.). Це не був отой півсонний, виморений чоловік, що в вагоні ледве витискав із себе пару фраз у відповідь на його зацікавлені запитання (Іван Ле, Міжгір'я, 1953, 522); Огей зіщулюється, немовби йому раптом стає зимно, і витискає собі на обличчі люб'язну усмішку (Олесь Досвітній, Вибр., 1959, 242); — Нащо ж тато казали, що справлять мені червоні чобітки, а потім пошили та й продали, — витиснула з себе Пріся і заплакала голосно (Зінаїда Тулуб, Людолови, I, 1957, 227).

Словник української мови: в 11 томах. — Том 1, . — Стор. 510.

Коментарі (0)