Словник української мови

ЗАГАРБУВАТИ, ую, уєш, недок., ЗАГАРБАТИ. аю, аєш, док., перех. Насильно захоплювати що-небудь; завойовувати. Наполеон загарбував чужі землі, вводив свої війська у прусські фортеці і поступово наближався до російських кордонів (Панас Кочура, Золота грамота, 1960, 63); У всякого своя доля І свій шлях широкий: Той мурує, той руйнує, Той неситим оком — За край світа зазирає, Чи нема країни, Щоб загарбать (Тарас Шевченко, I, 1951, 239); Жив він у саму ту нещасливу годину, як магнати польські загарбали Україну з людом, од Дніпра до Дністра (Олекса Стороженко, I, 1957, 162);
//  Привласнювати чуже, вдаючись до підступу, насильства і т. ін.; грабувати, відбирати. Сиклета задумалась. Їй забажалось загарбать і дідове поле (Нечуй-Левицький, IV, 1956, 222); — Тепер мені ясно, свате, чому ти клопочешся за моїм добром. До своїх рук кортить тобі загарбати моє хазяйство (Анатолій Шиян, Баланда, 1957, 216);
//  розм. Силою, нахабно брати собі, забирати кого-, що-небудь з собою. — Хутко, дівчино! — Не йде [Одарка], мов омертвіла. Загарбав він [пан] її та й повів (Марко Вовчок, I, 1955, 42); Балабушиха скочила з-за дверей, загарбала пляшку в руки й замкнула в шафу (Нечуй-Левицький, III, 1956, 243).
 Загарбувати (загарбати) до [своїх] рук (у [свої] руки) див. рука.