ЗА́ГРА́ВА, и, жін. Відсвічування, відблиск (перев.
на небі) яскравого світла, пожежі, вогнів і т. ін.
[Сухарик:] Я пам'ятаю одну ніч.. Від заграви
пожеж було світло, як удень (Іван Кочерга, II, 1956, 345);
Підіймаються в небо заграви по ночах од електрики з міст (Володимир Сосюра,
I, 1957, 494); * Образно. — Веде всіх нас Ленін, шлях
нам освічує велетенська заграва пролетарської
революції на руїнах царизму (Петро Козланюк, Ю. Крук, 1956, 456);
* У порівняннях. [Прісцілла:] Уже й тепер я бачу
щастя одсвіт, як заграву далеку... (Леся Українка, II, 1951,
509);
// Сяяння небосхилу під час заходу і сходу сонця.
Криваво заходило сонце за хмари, обливаючи їх загравою
(Іван Франко, V, 1951, 89); Край неба запалав червоною загравою.
Сходило сонце (Оксана Іваненко, Тарасові шляхи, 1954, 191); Тим часом
сідає сонце, небо на заході спалахує вечірньою загравою
(Микола Руденко, Остання шабля, 1959, 466).
Словник української мови: в 11 томах. — Том 3, 1972. — Стор. 90.