Словник української мови

ЗА́ГРА́ВА, и, жін. Відсвічування, відблиск (перев. на небі) яскравого світла, пожежі, вогнів і т. ін. [Сухарик:] Я пам'ятаю одну ніч.. Від заграви пожеж було світло, як удень (Іван Кочерга, II, 1956, 345); Підіймаються в небо заграви по ночах од електрики з міст (Володимир Сосюра, I, 1957, 494);  * Образно. — Веде всіх нас Ленін, шлях нам освічує велетенська заграва пролетарської революції на руїнах царизму (Петро Козланюк, Ю. Крук, 1956, 456);  * У порівняннях. [Прісцілла:] Уже й тепер я бачу щастя одсвіт, як заграву далеку... (Леся Українка, II, 1951, 509);
//  Сяяння небосхилу під час заходу і сходу сонця. Криваво заходило сонце за хмари, обливаючи їх загравою (Іван Франко, V, 1951, 89); Край неба запалав червоною загравою. Сходило сонце (Оксана Іваненко, Тарасові шляхи, 1954, 191); Тим часом сідає сонце, небо на заході спалахує вечірньою загравою (Микола Руденко, Остання шабля, 1959, 466).