Словник української мови

ЗАГУ́КАТИ, аю, аєш, док., розм.

1. неперех. Почати гукати, видавати гук, шум і т. ін. Ось у недалекім болоті поміж тростиною загукав Гук (Іван Франко, IV, 1950, 84); — Ну, господи благослови! — сміючись, говорить Василь і на всю силу б'є ціпом по розпущених снопах. Гришка за ним: гуп, гуп, гуп! І в два ціпи загукала клуня (Григорій Косинка, Новели, 1962, 180).

2. перех. Постійними окриками, довести людину до отупіння. [Анна:] Одурили мене, отуманили, загукали, обдерли з усього, з усього! (Іван Франко, IX, 1952, 98); [Ганна:] А часом вирветься вона із словом, скаже правду у вічі, так... вони її затюкають, загукають... Мовчи, не твоє діло! (Захар Мороз, П'єси, 1959, 267).

ЗАГУКА́ТИ, аю, аєш, док.

1. перех. і без додатка. Почати гукати, вигукувати які-небудь слова, звуки. А тим часом гайдамаки Столи вздовж базару Поставили, несуть страву, ..Щоб засвітла повечерять. «Гуляй!» загукали (Тарас Шевченко, I, 1951, 124); І команди не чекали, Закричали, загукали, Жваво рушили до брам (Іван Франко, XIII, 1954, 371); — Го-го-го-го-о! — загукав він товсто на всю горлянку, аж луна в лісі розляглася (Панас Мирний, IV, 1955, 317); — Що, всі згодні на це? — спитав кошовий. — Всі! Згодні! — загукали козаки (Олександр Довженко, I, 1958, 255); Лейте потягнув за лінь, і червоний прапор поплив угору. Моряки голосно загукали «ура» (Микола Трублаїні, Лахтак, 1953, 186);
//  до кого. Звернутися до когось із чим-небудь. Згадавши про коваля Михайлика, пан Пампушка загукав до нього, покликав до ридвана (Олександр Ільченко, Козацькому роду.., 1958, 12);
//  на кого, розм. Покликати, нагукати кого-небудь. Загукай на його, — нехай іде в хату (Словник Грінченка).

2. неперех., на кого. Почати голосно лаяти кого-небудь, кричати на когось. На його всі сердито загукали, та не збентежився ні крихти хлопець (Леся Українка, I, 1951, 293); Шофер люто загукав на вартового і вилаявся (Василь Кучер, Чорноморці, 1956, 437).