ЗАКЛЯКАТИ, аю, аєш, недок., ЗАКЛЯКНУТИ і ЗАКЛЯКТИ, кну, кнеш; мин. ч. закляк, ла, ло; док.
1. Втрачати чутливість, рухливість, гнучкість від
холоду або незручного положення (про людину, частини її
тіла). Отець Єремія сидів, немов мертвий, і не
ворухнувся..; ноги заклякли й одубли (Нечуй-Левицький, III, 1956, 396); —
Підійшов Муха Іван, дзвонар сьогоднішній і вартовий.
Змерз, видко, весь труситься у благій свитині..
Хоменко дав йому закурити. А він цигарки не скрутить,
ну, геть чисто закляк (Андрій Головко, II, 1957, 338); Руки
заклякли від мотузяної петлі, що врізалася в долоні
(Микола Руденко, Остання шабля, 1959, 18);
// Охолоджуючись,
холонучи, ставати твердим, жорстким. Продержало
з тиждень морозом, — земля заклякла, як кістка
(Панас Мирний, III, 1954, 7); Марія з незвичайною
виразністю відчула, що в її долонях заклякла його [пораненого]
крижана рука (Юрій Бедзик, Полки.., 1959, 124);
//
тільки док., рідко. Замерзнути до смерті. — Я казала, що
з цього буде якась напасть, бо він або на дорозі де
заклякне, або всадить тебе до арешту (Лесь Мартович, Тв., 1954,
143); Страшного бачив я багато. І не боявсь? Бувало
всяк. Але ішов, бо був солдатом. У кризі кляк, Та не
закляк (Платон Воронько, Мирний неспокій, 1960, 100); * У порівняннях. Зійшов [січовик] на гору, вже й до могили
зблизивсь, а чоловік сидить собі, не ворухнеться, неначе
закляк (Олекса Стороженко, I, 1957, 334).
2. перен. Втрачати здатність рухатися, застигати в
якому-небудь положенні від відчаю, страху,
здивування і т. ін. Білі руки простяглися — Так би й
обвилися Кругом стану. І в подушку Холодну впилися, Та й
заклякли, та й замерли, 3 плачем рознялися (Тарас Шевченко,
I, 1963, 234); Дівчина хлюпалась у теплій воді, коли
враз, глянувши на прибережні оселі, вона так і
заклякла, зігнута й зацікавлена (Михайло Коцюбинський, I, 1955, 286);
Зайшла [Вутанька] на подвір'я і раптом заклякла,
отетеріла на місці. Під хатою в неї темніла постать: хтось
стояв (Олесь Гончар, Новели, 1954, 127);
// Ставати
непорушним, завмирати. Чвалав [Семен], нахиливши голову, аж
до панського чи хазяйського ґанку — і заклякав,
похилений, перед ґанком (Остап Вишня, I, 1956, 354); Німці були
близько і могли помітити вовтузню. Йонька гуцнув
на соломку і закляк — що буде, те й буде (Григорій Тютюнник, Вир,
1964, 399).