ЗАКЛИ́КАТИ див. заклика́ти.
ЗАКЛИКА́ТИ, аю, аєш, недок., ЗАКЛИ́КАТИ, ичу, ичеш, док., перех.
1. Кликати, запрошувати кого-небудь
прийти, приїхати, з'явитися кудись з повною метою.
Марина дівчат до себе на вечорниці закликав (Нечуй-Левицький,
I, 1956, 96); Почали селяни мене закликати в гості — на
весілля, на хрестини (Степан Васильченко, IV, 1960, 24); — Так
знаєш, що зробимо? Закличем її.. до себе в гості (Квітка-Основ'яненко,
II, 1956, 222); Офіцер.. зразу ж закликав агента
контррозвідки й наказує стежити за Стояном (Олександр Довженко, I,
1958, 46);
// Взагалі кликати. Позаду в колоні хтось
радісно закликав товаришів, щоб глянули вгору: високо
над військами пролітали на північ журавлі (Олесь Гончар,
III, 1959, 306).
♦ Закликати (закликати) на допомогу свою волю
(витримку і т. ін.) — напружувати, зосереджувати
свою волю (витримку і т. ін.). Він, Гейко, мусить
закликати на допомогу свою волю, щоб зберегти життя
собі і мічманові... (Дмитро Ткач, Жди.., 1959, 24); Турбай
закликав на допомогу всю свою витримку (Микола Руденко, Остання
шабля, 1959, 69).
2. до чого і з інфін. Звертатися до якої-небудь групи
людей з метою залучити їх до виконання якогось
важливого завдання, політичної вимоги тощо. Партія
закликає всіх комуністів, весь радянський народ —
робітників і робітниць, колгоспників і колгоспниць,
трудівників розумової праці — докласти всіх своїх сил до
того, щоб успішно виконати намічені в Програмі
історичні завдання (Програма КПРС, 1961, 124); Тут,
на цій землі, ходив Дмитрій, тут закликав киян
боронити Київ (Антон Хижняк, Д. Галицький, 1958, 535);
// перев.
до чого. Пропонувати діяти в певному напрямі, певним
чином поводити себе. Коли нападники, мов хмари,
облягали Землі вкраїнської і села, і міста, Твої лиш,
Партіє, безтрепетні уста Нас покликом своїм до битви
закликали (Максим Рильський, III, 1961, 286); Біля стола,
накритого червоним полотнищем, стояв Бондаренко
і стиха стукотів олівцем об скло, закликаючи до тиші
(Андрій Головко, II, 1957, 519); — Скоро вже, скоро, —
говорив товаришам Рубанюк, закликаючи їх до витримки
і спокою (Іван Цюпа, Назустріч.., 1958, 127).
Словник української мови: в 11 томах. — Том 3, 1972. — Стор. 148.