ЗАЛОПОТАТИ, очу, очеш і ЗАЛОПОТІТИ, очу, отиш, док., розм.
1. перех. і без додатка. Заговорити швидко й перев. невиразно, незрозуміло. «Стій! Хто іде?» Залопотали щось по-чужому в тишині (Володимир Сосюра, II, 1958, 438); — А оцей піп чого тут? — спитав більшовик про священика. Той щось злякано і обурено залопотів (Олесь Донченко, VI, 1957, 634); — Ти хто такий? — спитав Теодосій високого. Той швидко-швидко залопотів, послужливо посміхаючись (Антон Хижняк, Д. Галицький, 1958, 121).
2. неперех. Піти, побігти і т. ін., швидко і м'яко
ступати, утворюючи легкий тупіт. — Калавур!
Грабують! — зарепетував дід, але в одповідь на його крик
залопотіли ноги втікачів (Михайло Коцюбинський, I, 1955, 134); Чує
[Максим], у дворі щось як залопотить. Зирк у вікно,
аж воно кінь зірвався з прив'язу, хвіст трубою, плиг
через пліт і гайда до спільного двору (Іван Цюпа,
Назустріч.., 1958, 321); * Образно. Власне дитинство майнуло
йому синім крилатим майвом, залопотіло босоніж в
заміські гаї... (Олесь Гончар, III, 1959, 320);
// безос. П'ятами
накивав — аж залопотіло! (Українські народні прислів'я та приказки, 1955, 214).
3. неперех. Розвіваючись на вітрі або злегка ударяючи об що-небудь, почати утворювати лопотіння, шелест і т. ін.; зашелестіти, захлопати. Піднімає його [попіл] вгору широка огняна хвиля й, залопотавши, несе високо-високо... (Панас Мирний, I, 1949, 309); Хлюпоче море... Щось мов стогне у судні... Паруси залопотіли, Наче крила огняні (Іван Франко, XI, 1952, 236); Залопотіло листя на осичині (Анатолій Шиян, Переможці, 1950, 32); За вікнами серед тополиного листя залопотів нежданий дощ (Микола Руденко, Вітер.., 1958, 80); Залопотівши крильцями, над хатою звилися голуби (Олександр Довженко, Зачарована Десна, 1957, 470); В лісі густо рвалися снаряди й міни, у верховіттях дерев залопотіли розриви куль (Юрій Збанацький, Між.. людьми, 1955, 52).