Словник української мови

ЗАМА́НЮВАТИ, юю, юєш, недок., ЗАМАНИ́ТИ, аню, аниш, док., перех. Приваблюючи чим-небудь, заохочувати, спонукати йти кудись, опинятися де-небудь, приєднуватися до когось. Місцеві есери та анархісти ще за керенщини не раз пробували залучити студента до себе, заманювали обіцянками (Олесь Гончар, Таврія.., 1957, 360); Ничипір одразу зрозумів цю тактику і звелів своїм вернутися. — Назад, нас заманюють! (Іван Ле, Наливайко, 1957, 59); — І ти вже тут? — здвоюючи брови, спитала вона дочки. — Це ми, тіточко, її заманили до себе, — казав Івась (Панас Мирний, IV, 1955, 99);
//  перен. Заполоняти (душу, серце), захоплювати чим-небудь. Лаврін не зводив з дівчини очей. Її краса так засліпила йому очі, так разом заманила серце, що вона йому здавалась не дівчиною, а русалкою (Нечуй-Левицький, II, 1956, 309).
♦ Калачем (медом, добром і т. ін.) не заманити — не привабити ніякою принадою. — А я думав, що скаржишся й просишся до райцентру... — Калачем не заманиш, товаришу начальник! (Юрій Яновський, Мир, 1956, 296).