ЗАМІЧАТИ, аю, аєш, недок., ЗАМІТИТИ, ічу, ітиш, док., розм.
1. перех., також із спол. що. Те саме, що помічати. Замічати я стала, що вона почала кудись ходити (Марко Вовчок, I, 1955, 261); — Старайся і уперед; що замітиш, що почуєш, зараз мені сказуй [доповідай]! (Квітка-Основ'яненко, II, 1956, 407); Замітив [Яким] укінці, що ніхто його не слухав (Степан Ковалів, Світ.., 1960, 6).
2. неперех. Брати до уваги, примічати; запам'ятовувати. Замічай, куличок, куди чайка летить (Номис, 1864, № 5702); — Бач, як гарно розумні люди говорять, — сказала вдова своєму Антонові. — Замічай, то й сам колись будеш розумним (Ганна Барвінок, Опов.., 1902, 310); Всі гуртом прохали проказати знову з початку. — Дужче замітимо, — сказав Петренко (Борис Грінченко, II, 1963, 79).
3. тільки док., неперех., рідко. Висловити вголос яке-небудь спостереження, зауважити щось. — Не дуже-то вона й бідна, як до нового хліба ще повні мішки стоять, — замітив хтось (Грицько Григоренко, Вибр., 1959, 116); — Тепер уже дівчата так не бавляться, — замітив батько.. — Тепер про що хоч говори з ними! Вчені! (Осип Маковей, Вибр., 1954, 241).