ЗАПЕРЕЧУВАТИ, ую, уєш, недок., ЗАПЕРЕЧИТИ, чу, чиш, док.
1. перех. і неперех. Не погоджуватися з
ким-, чим-небудь у чомусь, висловлювати протилежну
думку або доказ проти чогось. Часом Даша перебивала
Лукерію Степанівну якимсь запитанням, іноді
заперечувала ту чи іншу думку (Семен Журахович, Вечір.., 1958, 213);
Квитки брав Олекса. І Оксана тепер уже не
заперечувала (Юрій Мушкетик, Серце.., 1962, 56); — Ні, ні, — заперечив
він, болісно зсунувши брови, — якщо тільки можете,
то скінчіть [розповідь]. Скажіть мені все, все, до
кінця (Леся Українка, III, 1952, 705); Яким заперечив: мовляв,
чи ж кращих місць не заслужили, що будемо в проході
тулитись? (Андрій Головко, II, 1957, 183);
// Виражати незгоду
з чим-небудь рухом, поглядом і т. ін. Федір з гумна
дивився на ті [наймитські] хатки і щось заперечив
головою (Василь Стефаник, I, 1949, 132);
// Спростовувати що-небудь.
Дані радянських психологів заперечують концепцію
алогічності мислення дітей раннього і дошкільного віку
(Радянська психологічна наука.., 1958, 190).
2. перех. Не визнавати існування, значення,
доцільності чого-небудь. Космополіти і низькопоклонники
перед буржуазним Заходом заперечували самобутність
української мови (Максим Рильський, III, 1956, 63); Найзапекліші
вороги наші не в силі заперечити воїнського подвигу
радянського народу в битві проти фашистської навали
(Радянська Україна, 12.XII 1962, 3).
Заперечувати (заперечити) свою провину (участь) —
не визнавати, відмовлятися визнати свою провину,
участь у чому-небудь.