ЗА́ЩІПКА, и, жін.
1. Гачок або інший запір (на дверях, вікні і т. ін.). Стукнула защіпка, і в розчинене вікно полилася на неї [Христю] рання прохолода (Панас Мирний, III, 1954, 304); Килина вийшла за ними [дівчатами]. Зачинила двері і наділа защіпку (Андрій Головко, I, 1957, 343).
2. Металеве пристосування для скріплення чого-небудь
(на одязі, чемодані, футлярі і т. ін.); застібка.
Нагнувся [Малинка] — щось тріснуло на шиї. Схопився
в місця, взявся рукою за манишку — галстук легенько
опинився в його руці: защіпка на йому розірвалися
(Степан Васильченко, I, 1959, 136); Вона одягнена в згрібну сорочку
з коміром і червоною защіпкою, в кептарик і синю
збористу спідницю нижче колін (Ярослав Галан, I, 1960, 458);
Мефодієв подав Гордієві найсправжнісінький бінокль в
чохлі, з полірованим ремінцем і з блискучою защіпкою (Олександр Копиленко,
Вибр., 1948, 254); Сахно, присунувши чемоданчик до
себе, потисла защіпку і відкинула покришку (Юрій Смолич,
Прекрасні катастрофи, 1956, 133).
♦ Тримати язик на защіпці, розм. — мовчати, не
розголошувати чого-небудь. — Ну, вже візьмемо тебе до
компанії. Тільки з умовою: по-перше, язик маєш міцно
тримати на защіпці і, по-друге, мусиш покірно
виконувати все, що тобі звелять у дорозі (Гордій Коцюба, Перед
грозою, 1958, 24).