ЗА́ТІНОК, нку, чол.
1. Місце, захищене, прикрите,
заступлене чим-небудь від променів сонця або від
будь-якого іншого джерела світла. — Ще загорю, —
обізвалась Ватя, закриваючись од сонця парасолькою,
— ходім у млин або в затінок під верби (Нечуй-Левицький, IV,
1956, 98); Батько з сином виходять із затінку на сонце
(Олесь Донченко, V, 1957, 19); В затінках кріпив мороз, а проти
сонця топився воском сніг (Юрій Збанацький, Сеспель, 1961, 328);
// Погано освітлене місце. Із затінку над столом
посхилялися сумні образи в сухих гвоздиках, у любистку
та м'яті (Степан Васильченко, I, 1959, 197).
2. Темний відбиток на чому-небудь якогось предмета, освітленого з протилежного боку; тінь. Дивиться кожний на свій затінок на стіні (Словник Грінченка); Вони стояли обоє під вербою в сирому затінку, що давала та верба і хата за нею: далі кругом лежало срібло од місяця (Грицько Григоренко, Вибр., 1959, 342); Дерева вже зеленіли, кидаючи на широкі тротуари густий затінок (Василь Кучер, Дорога.., 1958, 103); Посидівши з півгодини у затінку тернини, вона повернула до міста (Ірина Вільде, Сестри.., 1958, 157).