Словник української мови

ЗА́ВЧЕНИЙ, рідше ЗАУ́ЧЕНИЙ, а, е.

1. Звичний, засвоєний. Лакей виконував усе з винятковою вправністю. Його автоматичні, завчені рухи нагадували Сахно рухи заводної ляльки (Юрій Смолич, I, 1958, 67); До того дійшло, що, роблячи операції в лікарні, часом збивався [Храпков] з завченого ритму, чим немало дивував помічників (Іван Ле, Міжгір'я, 1953, 387);
//  у знач. ім. завчене, ного, сер. Про звичне, вивчене, засвоєне. Вони не співали завченого, а вільно імпровізували, передаючи те, що бачили (Володимир Гжицький, Опришки, 1962, 23).

2. Удаваний, нещирий. Лакей Никанор.., здається, з кожним кроком розтрушує свою завчену шанобливість і вже до брами підходить надутий, бундючний, мов сич (Михайло Стельмах, I, 1962, 394); Кореспонденти встають. Короткі кивки головами. Скупі завчені посмішки (Юрій Бедзик, Вогонь.., 1960, 10).

ЗАВЧЕ́НИЙ, рідше ЗАУ́ЧЕНИЙ, а, е. Дієпр. пас. мин. ч. до завчити і заучити 1. Згадалося [Вихору] давнє, дитяче, завчене колись у школі (Василь Кучер, Чорноморці, 1956, 164); Він [гестапівець] говорив давно завчені старі фрази, які сиділи в його мозку, мов лишаї на корі дерева (Юрій Бедзик, Полки.., 1959, 77).