в означеннях
Тлумачення, значення слова «здичавілий»:

ЗДИЧА́ВІЛИЙ, а, е.

1. Дієпр. акт. мин. ч. до здичавіти. Шмигали сюди й туди здичавілі без господарів коти (Олесь Гончар, III, 1959, 13); Він уміє.. ловити в степу здичавілих за літо коней (Олесь Донченко, IV, 1957, 11); Мовчали навіть вартові од вежі, здичавілі в степу й охочі до розмови (Олександр Ільченко, Козацькому роду.., 1958, 71).

2. у знач. прикм. Дикий, неприручений (про тварин). Це була вівчарка, здичавіла, жахлива, з ведмежими іклами, від якої тікали навіть вовки (Зінаїда Тулуб, Людолови, I, 1957, 187);
//  Некультивований (про рослини). Скільки оком сягнеш — буяли гірчак та пирій. Та ще, мов синці на тілі ниви, клаптики здичавілої конюшини (Любомир Дмитерко, Обпалені.., 1962, 20);
//  Запущений, порослий бур'яном (про сад, поле і т. ін.). У цім здичавілім саду Тебе зустрів я на біду (Платон Воронько, Мирний неспокій, 1960, 96); І шамотить, і шепоче про щось здичавілий степ (Анатолій Шиян, Переможці, 1950, 39).

3. у знач. прикм., перен. Відвиклий від людей, товариства, нелюдимий. Причвалала пішки з Грицем аж із Києва тітка Пріська — обшарпана, здичавіла (Леонід Юхвід, Оля, 1959, 151).

Словник української мови: в 11 томах. — Том 3, . — Стор. 538.

Коментарі (0)